З Донеччини повернувся Волянюк Вадим – медик-доброволець і фельдшер Тернопільської станції екстреної (швидкої) медичної допомоги

Як описати когось одним реченням, щоб почати з найголовнішого і в декілька слів вкласти всю суть? Що має бути на першому місці: медик-доброволець, фельдшер Тернопільської станції швидкої допомоги, син, друг чи людина діла? Бо Вадима Волянюка формують всі ці його сутності, які в сукупності зробили його тим, ким він є: небагатослівним, рішучим, небайдужим воїном на медичному фронті.

Родом юнак з села Лосятин Почаївської міської громади. Закінчив Кременецьке медичне училище й одразу розпочав свою трудову діяльність в КНП «ЦЕМД та МК» ТОР на посаді фельдшера. На момент 24 лютого 2022 року добросовісно виконував свою роботу у складі виїзної бригади Е(Ш)МД, яку важко назвати легкою чи безтурботною. Та такі люди завжди перебувають у пошуку місця, де вони можуть принести ще більше користі. Хлопець зізнається, що ідея допомогти нашій армії виникла раптово, але, насправді, на нас завжди впливає наше оточення, а в оточенні Вадима багато сміливих і свідомих людей. І ось відрядження оформлене, речі спаковані і потяг мчить медика в розпорядження Першого добровольчого мобільного шпиталю (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова.

-        Було страшно, але я страх поборов і поїхав. – Каже Вадим. – Батьки дізналися не одразу. Багато хто до останнього думав, що я жартую. Відправили мене у Лиман Донецької області, де я місяць пропрацював у місцевому стабілізаційному пункті помічником лікарів: допомагав військовим, займався тампонуванням, перев’язуванням ран, виконував багато різної медичної роботи. Бойові дії були всього лише за 10 км, тому чув всі вибухи і прильоти. Спочатку було страшно, але там життя протікає зовсім по-іншому, тому звик. Коли ти в тому середовищі, то все інакше сприймається.

Мимоволі напрошується питання про внутрішній стержень, який наша молодь так відчайдушно у собі відкриває й сміливо ступає на шлях самоусвідомлення. Цей шлях дуже часто приводить її і на поле бою, адже якщо впускаєш у серце любов до рідної землі, то вже не завжди вдається бути осторонь.

-        Як не як, а ми є українці. Порив має бути незалежно від того, чи наставало те 24 лютого, чи ні. Після 24 ми просто більше зблизилися. Вражало на Сході те, що я з 2000 року народження, мені зараз лише 23, а до нас привозили хлопців 2002 і 2003 року. Вони були молодші за мене, але вже досвідчені вояки. Це мене дуже вразило. Найбільше боліло, коли у них були травматичні ампутації верхніх або нижніх кінцівок. Це жахливо, бо такі молоді, а вже залишаються без рук і ніг.

Вадим каже, що після повернення адаптувався вдома досить швидко. Намагався сприймати все спокійніше. Просто робив свою роботу. Без зайвих слів і пафосу. І зараз продовжує її робити, замінивши стабілізаційний пункт на карету швидкої допомоги.

Юнак сповнений надії, що Україна невдовзі здобуде перемогу у цій кровопролитній війні, але в цілому готовий і вдруге відправитися добровольцем, якщо цьому сприятимуть його життєві обставини. І мимоволі пригадуються слова, сказані до нього на початку бесіди, що він може бути сміливішим і не таким скутим, адже ми покликали його на дружню бесіду в комфортній обстановці. Так чи на ту адресу вони були сказані насправді? Просто бути сміливим і впевненим за робочим столом, який стоїть у затишному кабінеті більше, як за тисячу кілометрів від Лиману. А що ховається за нашим зовнішнім спокоєм? Що від нього залишиться, якщо нас взути у військові берці? І поки ми думаємо над цим філософським питанням, Вадим мовчки заступає на чергування в швидкій допомозі. І хто знає, яка ідея раптово виникне у нього завтра…

Слава Україні! Героям слава!

Використання матеріалів сайту лише за умови посилання на КНП "ЦЕМД та МК" ТОР!