СТОРІНКИ ІСТОРІЇ

Перші ідеї створення екстреної медичної допомоги на місці пригоди зародились ще в XVIII столітті. Створились товариства надання екстреної медичної допомоги в Антверпені, Парижі, Гамбурзі. Вони швидко розпалися. Перша рятувальна станція була організована на американському континенті у 1868 році у Нью-Йорку. Аналогічне товариство в 1878 році створюється в Лондоні. 

У 1881 році у віденському "Ринг-театрі" після грандіозної пожежі потерпіли сотні і загинули десятки людей. Кілька годин вони не отримували ніякої медичної допомоги, не зважаючи на те, що у місті були лікарняні установи.

 Цей трагічний випадок став поштовхом для створення товариств лікарів і пунктів нічних чергувань у Німеччині і  Австрії.   1 травня 1883 року офіційно розпочала роботу перша станція швидкої медичної допомоги у Відні. Ідейним натхненням став віденський лікар Ярмір Мунді, який першим запропонував організувати пункт постійного чергування лікарів, готових надати екстрену медичну допомогу при нещасних випадках, аваріях та катастрофах, і назвати його "Станцією швидкої медичної допомоги". Відтоді  станції ШМД стали засновувати у великих містах - у Будапешті, Лодзі, Варшаві, Ризі.

 У Києві Станція швидкої мед.допомоги створена 14 жовтня 1910 року, в Харкові – 25 квітня 1910 року. 

    Історія розвитку служби швидкої медичної допомоги

                на Тернопільщині (1944 - 1994 р.р.)

 Перший пункт швидкої медичної допомоги  у місті Тернополі був створений у 1944 році на вулиці Князя Острозького,7 на території нинішнього  ТРТМО.  Пункт налічував чотирьох  фельдшерів та одну кінну підводу, а очолював його Дичай Ілля Васильович. 

Виклики до хворих приймали безпосередньо на пункті, бо вулиці в місті не мали номерів, а люди – телефонів. Забезпечення ліками тоді було обмежене й примітивне. Медична допомога в основному обмежувалася транспортуванням до лікарні. Згодом пункт швидкої допомоги перемістили  в будівлю міської поліклініки (тоді це була вулиця Доли), а потім – пологового будинку на вул. Суворова (нині вул. Валова). Ще пізніше цей пункт перетворився у відділення швидкої допомоги у складі міської лікарні, налічував 30 працівників, у тім числі – 7 лікарів, а також мав дві санітарні машини. Плинність медперсоналу була надзвичайно високою. 

У 1962 р. нарешті збудували приміщення для швидкої меддопомоги на вул. Семашко, 4 (нині вул. Шпитальна). У ньому, крім  відділення ШМД, розмістилася  й міська санстанція.   У 1968 р., на базі відділення організували станцію швидкої допомоги, головним лікарем якої призначили  Смачила Богдана Івановича (працював до кінця 1989 р.). Відтоді почався активний розвиток станції з надання медичної допомоги: було організовано 3 спеціалізовані кардіологічні бригади, протишокову, неврологічну та 2 педіатричні, збільшилась кількість загальнопрофільних бригад. Значно поліпшилось матеріальне забезпечення виїзних бригад, лікарів уже працювало 80, середнього медперсоналу – 120, молодшого і водіїв – 80. Автомобільний парк вже нараховував 22 санітарні машини. Варто зазначити, що автомобільний парк оновлювався новими машинами кожні три роки. До того ж приділялося багато уваги підвищенню професійної майстерності медперсоналу. Активно освоювалися новітні методи діагностики і реанімації. Як результат – Тернопільська станція швидкої  була визнана республіканською школою передового досвіду з надання невідкладної медичної допомоги населенню. Крім того, тут проводили курси спеціалізації лікарів-інтернів і середнього медперсоналу ФАПів. Порівняно з попереднім, приміщення для швидкої розбудували майже удвічі, а в жовтні 1980 р. організували уже  другу підстанцію ШМД, яка базувалася в приміщенні колишнього заводу Будіндустрії по вул.Каховській,6.
З 1989 р. по 1994 рік Тернопільську станцію швидкої медичної допомоги очолював Боднарчук Ярослав Борисович. Непрості часи перебудови, розвалу Радянського Союзу і проголошення незалежності України не були простими і для колективу станції. 
Наприкінці 1993 року Тернопільську міську станцію ШМД перейменовано в Комунальний центр швидкої медичної допомоги м. Тернополя і з 12.01.1994 р. головним лікарем закладу призначено Джуса Михайла Ярославовича.  

Далі буде...

На що слабували і де колись лікувалися тарнополяни

Нагадаємо вельмишановним читачам, що раніше наше файне містечко називалося Тарнополь. Але у 1944 році  совєти вирішили перехрестити його на Тернопіль. Тож зараз маємо поковеркану, спотворену  назву нашого рідного й улюбленого міста… Тому  наразі прагнемо розповісти, яким був Тарнополь і стан медицини у ньому  – у славні давні часи. Отож, з історичних джерел дізнаємося, що вже у 1856 році службу здоров'я у Тарнопольському окрузі  представляли: 2 шпиталі, 9 лікарів та 19 хірургів. У книжці Антоні Шнайдера (1866 рік) про міста і містечка Галичини знаходимо такі відомості про стан медицини в Тарнополі: у місті було три шпиталі - міський (на 70 ліжок), військовий і єврейський (на 50 ліжок). Службу здоров'я представляло 5 лікарів, 9 хірургів, 17 акушерок, а всього у місті тоді було 39 лікарів. У той час у Тарнополі діяло 2 аптеки. Зауважимо, що пологових будинків, як таких , тоді не існувало, а дітки народжувались вдома під пильним наглядом кваліфікованих акушерок (у складних випадках рятували  хірурги-акушери). Преса зафіксувала цікавий випадок. У 1901 році на Загребеллі (тепер цю частину міста називають мікрорайоном "Дружба") народилися... сіамські близнюки! На жаль, акушерові-хірургу Ґольду, незважаючи на всі зусилля, не вдалося врятувати їхні життя. При магістраті була посада міського лікаря, який відповідав за стан охорони здоров'я у місті, були також три магістратні посади акушерок і санітарного лікаря. Останній відповідав за стан санітарії у шпиталях, школах і особливо –  у місцях торгівлі. Він був справжньою грозою для продавців неякісних продуктів. Найстрашнішою бідою для тарнополян були в той час епідемії. Так, епідемія холери у 1831 році скосила близько 1300 осіб. 

 Для "холерних" були спеціально споруджені холерні й відведено окремий цвинтар на міській околиці, біля теперішнього Старого парку (цю місцевість потім ще довго називали "На бараках"). Нагадувала про себе холера і у 1866, 1872, 1873 роках. Спалахували також вогнища тифу, жертвою якого ставали і лікарі, які надавали допомогу населенню. Так, у 1867 році раптово помер від тифу лікар Шустер.

Далі буде...