Лікарка та пластунка Наталя Хміль – волонтерка із «Золотим серцем»

365 днів з моменту, коли наше синє небо, яке дихало свободою у передчутті весни, накрили ракети, а чорноземи, які почали пробуджуватися, набиратися сили й готуватися до посівної, брутально стоптали ворожі черевики й поорали танки. Той день був схожий на чорну хустку, якою покривають голову у день жалоби, але накрита була вся Україна, і живою раною став її кожен квадратний метр. Природно для людини в такий час принишкнути, сховатися надійніше та прихилити найдорожчих людей, хоча руками не охопити всіх і не захистити від обстрілів. Але для Наталі Марківни Хміль, працівника екстреної медичної допомоги з більш як 20-річним стажем, активної членкині української скаутської організації Пласт, мами, дружини та просто людини з великим серцем, природним був порив до дії, акумуляції сил та українська пісня, яка здатна подолати будь-який страх та піднести дух.

30 грудня 2022 року лікарка та волонтерка з Тернополя отримала державну нагороду України, вручену особисто Президентом Володимиром Зеленським – «Золоте серце». Така відзнака ушановує тих, хто зробив вагомий внесок у розвиток волонтерського руху, зокрема під час військової агресії росії проти України. І хоча сама жінка скромно стверджує, що є багато людей, які сміливо вирушають допомагати у саме пекло фронту, але в тилу робиться вся найскладніша логістична робота. Завдяки таким активістам, які об’єднають навколо себе усіх свідомих та спраглих до дії українців, незалежно від віку, статі та соціального становища, творяться великі справи й наші військові на Сході та мешканці прилеглих територій мають змогу отримати все найнеобхідніше не просто у максимально можливому обсязі, але й своєчасно.

Волонтерська історія пані Наталі розпочинається ще задовго до подій 24 лютого. В 2001 році вона стає працівником екстреної медичної допомоги, а згодом проходить додаткові курси психіатрії у Львові і починає свою діяльність у ролі лікаря-психіатра спеціалізованої виїзної бригади, яка надає психологічну допомогу у випадках зловживання наркотиками та алкоголем, порушення психіки, депресії та посттравматичних стресових розладах. Це вже свідчить про медикиню, як про людину з високим рівнем емпатії та прагненням завжди бути там, де пацієнт знаходиться не лише на фізичному, але й емоційному зламі, потребує не лише номінальної опіки, а й правильних слів, які можуть в цей момент змінити все його життя. Багато про Наталю Марківну може розказати і її участь з 1991 року у діяльності Пласту – українській скаутській організації, де кожен за замовчуванням стає волонтером.

«Волонтерство для мене – це вже давня тема. Волонтерська робота розпочалася ще з Помаранчевої революції, коли я взяла відпустку і працювала медиком в тимчасовому мобільному шпиталі в Будинку офіцерів і надавала допомогу тим людям, які знаходилися тоді на Майдані: волонтерам, військовим і всім тим, хто приїхав до Києва, щоб висловити протест проти тогочасної політичної ситуації в Україні. Згодом була нагороджена пам’ятним знаком «Видатному медику, учаснику помаранчевої революції». Коли розпочалася Революція гідності, то не мала змоги поїхати, адже на той момент доглядала маленьких дітей, хоча в ході АТО допомагали зі всією пластунською спільнотою, як могли, адже Пласт завжди бере участь у таких акціях, які спрямовані на захист України».

Повномасштабне вторгнення застало Хміль Наталю на роботі. Здоров’я не дозволило їй поїхати на війну в якості медика, тому мобілізувалася на місці та очолила гуманітарний штаб тернопільського осередку Пласту в станиці Тернопіль. Перший шок змінився піснями в підвалі під час тривоги та активною діяльністю в періоди затишшя. Пластуни постійно проводять вишколи, дошколи, навчання та тренування для дітей, юнацтва та старших членів. Були зібрані усі сили, знання та стійкість духу, щоб помірковано реагувати на ситуацію, що сталася і замінити панічні настрої реальною допомогою.

«Мій брат вже деякий час живе зі своєю сім’єю в столиці Швеції Стокгольмі. Тому саме звідти і надійшла оперативно допомога в перші ж тижні повномасштабного вторгнення. Ми отримували продукти, які відправляли на Харків та на ті території, де у людей була реальна біда. Наш осередок займався логістикою, ми організовували спеціальні групи. Особливим напрямом на той час був пошук військового спорядження, адже багато пластунів одразу пішли служити в тероборону або до лав ЗСУ. Зараз процес вже налагоджений на державному рівні, але волонтерська робота далі триває і закінчиться лише із перемогою».

Гуманітарний пластунський штаб шукає донорів з різних джерел. В цьому дуже допомагає діаспора з Канади, Німеччини та США. Організація Пласт має велику довіру та відмінну репутацію як в Україні, так і за її межами, тому їй довіряють, бо знають, що кошти та зібрані речі завжди підуть за призначенням. Варто відзначити і співпрацю не тільки із стокгольмським хабом, а й з польськими та чеськими волонтерськими стихійними організаціями та фондами.

«Це не тільки моя заслуга, - каже натхненна власниця «Золотого серця», - багато людей допомагає, я одна не впоралася б. Я організовую процес розвантажування транспорту з гуманітарною допомогою, координую логістику, але за кожною дією завжди є ще одна пара рук. На допомогу приходять пластуни, співробітники, фельдшери, медики-студенти та побратими чоловіка, який служить в теробороні. Вони беруть участь у сортуванні та розподілі ліків, їх доставці до пунктів призначення».

Наталя Марківна зізнається, що нагорода «Золоте серце» - це чудове підтвердження того, що вона рухається у правильному напрямку, але зупинятися вона точно не збирається. Та і як можна зупинитися, коли у тебе замість крові тече любов до України. Такій самоідентифікації, гідності на наполегливості можна тільки позаздрити. Або взяти приклад, адже всі ми маємо свої страхи та вагання, та в той час, коли хтось сумнівається, інший вже підставляє свою спину й відводить біду ціною власного життя. І навіть тут, в глибокому тилу, медикиня та пластунка з Тернополя щодня віддає свій час, здоров’я та душевні ресурси на те, щоб зустріти перемогу разом зі своєю сім’єю у вільній та незалежній країні. І робить вона це не тому, що так потрібно, а тому, що інакше просто не може і не вміє. 

 

З фронту успішно повернувся Віталій Гакало - боєць-доброволець медичного фронту, фельдшер екстреної медичної допомоги, студент та просто людина з благородним серцем

Віталій Гакало – це цвіт нації та молода людина зі стержнем. Він ще з ранніх років розумів, що саме йому будувати своє майбутнє. І принциповим прагненням було робити це у своїй країні. Навіть професію юнак обрав таку, яка передбачає служіння людям. І ось йому лише 21 рік, а за плечами вже 2,5 роки натхненної праці фельдшером в Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф. Торувати цю стежку він почав настільки наполегливо та професійно, що швидко здобув повагу усього робочого колективу, а також підтримку у серйозному кроці назустріч до мрії – вступу до Тернопільського медичного університету ім. І. Горбачевського. Вже два роки хлопцю вдається поєднувати роботу з навчанням, але його натура змалку прагне у сам вир подій, щоб бути ще кориснішим, допомагати ще масштабніше, щоб надати ще трохи більше сенсу усьому тому, що відбувається навколо.

І ось восени у Віталія назріває нове важливе рішення – стати учасником Першого добровольчого мобільного шпиталю імені Миколи Пирогова. Це добровольче формування цивільних медиків-добровольців та допоміжного персоналу до надання медичної допомоги в зоні бойових дій на території України. Студент успішно завершив семестр в університеті і 24 листопада вирушив у саме пекло подій, де наші воїни світла щоденно дають відсіч московській навалі. Там він перебував до 31 січня, повернувшись ще більш мотивованим, зарядженим і готовим далі відстоювати свою громадську позицію. Центр екстреної медичної допомоги та медицини катастроф суттєво посприяв своєю матеріальною допомогою тому, щоб його працівник почувався фінансово захищеним та мав опору для здійснення своїх благородних задумів без втрат у цивільному житті.

Про свої два місяці на фронті Віталій розповідає максимально щиро і зворушливо. Історію всіх воїнів переживає, як свою власну. За кожним захисником, який був важко поранений чи навіть загинув, він бачить скорботу батьків та дітей, які досі чекають сина і тата додому. Щодня на позиції привозили від 30 до 100 бійців, які потребували стабілізації до евакуації. Тут хлопцю знадобився не лише його досвід роботи в швидкій допомозі, а й вся рішучість і стійкість духу, адже виявилося, що справжня війна зовсім не схожа на ту, яку так часто романтизують у фільмах, книгах чи комп’ютерних іграх.

Коли дивишся в очі Віталію Гакалу, то читаєш в них справжній маніфест життю. Саме такі люди народжуються, щоб підіймати майдани й розвивати свою країну. Вони становлять кістяк суспільства, який завжди вказує правильний напрям, куди б не дули вітри великої політики. Але, на жаль, саме їх зараз найбільше на передовій, де люта ненависть ворога викошує наших найгідніших синів і дочок. Сьогодні юнак повернувся до своїх звичних обов’язків у Тернопільському Центрі екстреної медичної допомоги та медицини катастроф, але навряд його бентежна душа знайде спокій у такому глибокому тилу у файному місті. Хочеться побажати Віталію успіхів у всіх його починаннях, а нам – такого ж завзяття і молодечої енергії, яка здатна зрушувати гори.

 

 

 

Чергова ротація бригад екстреної медичної допомоги на деокупованій Херсонщині

Лютий – складний місяць для України у всіх відношеннях, адже останні дванадцять місяців стали справжнім випробуванням для кожної сфери нашого існування. Тому особливо символічною є поїздка медиків Тернопільського Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф на деокуповану Херсонщину, куди в перші дні ступила нога окупанта, а зараз їх дбайливими руками відновлюється як фізичне, так і ментальне здоров’я жителів, які залишилися у своїх домівках або повернулися вже після відступу ворожих військ.

Дві укомплектовані всім необхідним бригади провели у відряджені два тижні, щоденно виїжджаючи до нових населених пунктів Бериславського району для надання медичної допомоги цивільному населенню. Хто приходив до карети швидкої допомоги самотужки, до кого доводилося приїжджати особисто через маломобільність людини. Хтось ризикував своїм життям допомагаючи ЗСУ, а комусь миліша була влада загарбника. Кожна хата в херсонських селах наповнена своєю особистою драмою та історією, яку прошивають дірки від снарядів. І на кожен такий поріг ступали наші земляки, віддаючи багато добра й забираючи частково цей тягар пережитого на свої плечі.

Тернополяни також брали участь у стабілізації важкопоранених військових та у їх транспортуванні до медичних закладів Кривого Рогу. Така ініціатива була особливо важливою та тремкою для кожного учасника експедиції, адже у лавах ЗСУ служать мужні титани, а також наші брати сусіди та друзі, яких доля, чи радше московська орда, занесла так далеко від дому під кулі в окопи та бліндажі. Зберегти кожному не лише життя, а й максимальну фізичну дієздатність – це місія найвищого порядку й те, заради чого можна проїхати і десять тисяч кілометрів, ризикуючи власним життям. Всі державні служби України в такому місці стають одним організмом, серцем, яке відбиває ритм землі, що повстає із мертвих. Адже неволя рівноцінна смерті.

Два укомплектовані екіпажі, в складі яких була пара транспортних засобів та 6 осіб, працювали під кураторством Українського науково-практичного центру екстреної медицини та медицини катастроф МОЗ, завдяки чому діяли злагоджено, організовано та максимально ефективно. Адже, цитуючи учасника вже другої ротації, фельдшера з дванадцятирічним стажем Яськова Василя Богдановича: «В кожного є своя місія і кожен робить свою роботу. Якщо робити як-небудь, то твоє життя в небезпеці і життя тих, хто тобі довірився. Ми робимо одну роботу на перемогу». Це професіонали з великими серцями, які попри свої особисті страхи завжди знаходяться там, де їх потребують найбільше.

Основна мета такої поїздки – це надання медичної допомоги в екстреному порядку та підтримка хронічно хворих консультаціями та медичними препаратами в тих населених пунктах, які багато місяців потерпали від свавілля окупаційних військ. Наші бригади базувалися в районному центрі Велика Олександрівка і вже звідти здійснювали поїздки за заздалегідь складеним та узгодженим маршрутом. Тут був і їх дім, і робота, і життя, яке вміщувалося у дві машини. Бо сприймати реальність всього того, що було за вікнами, дуже складно. Особливо щемко було бачити місцевих дітей, у яких вже зовсім інші іграшки. І це далеко не плюшеві ведмедики.

На перешкоді екіпажам були дороги у критичному стані та розуміння, що на кожному кроці можна зустріти заміновану ділянку або нездетонований снаряд. Та колектив зібрався максимально мотивований та рішучий, тому люди трималися стійко, розбавляючи жахи наслідків бойових дій та великих руйнацій навколо щоденними побутовими клопотами, жартами та дружньою підтримкою один одного.

Міністерство охорони здоров’я в партнерстві з Херсонською обласною військовою адміністрацією та за підтримки міжнародних партнерів продовжує активну діяльність по налагодженню роботи медичних закладів та їх забезпеченню пріоритетними лікарськими засобами і обладнанням для стаціонарного лікування, надання екстреної та первинної допомоги. А тим часом наші сміливі та професійні хлопці та дівчата потурбувалися про 404 пацієнта й стали у вільний від поїздок час пліч-о-пліч із працівниками Львівського військового шпиталю, які опікувалися важкопораненими військовослужбовцями з мінно-вибуховими травмами. Тернопільські медики регулярно проходять навчання в Навчально-тренувальному відділі, вдосконалюють свої вміння і навики, а також прораховують свою роботу на десять кроків вперед, адже її специфіка полягає в тому, що вона має бути не просто висококваліфікованою, а й своєчасною та доречною.

Медики Тернопільського Центру екстреної медичної допомоги та медицини катастроф уже встигли розібрати свої наплічники, побачитися із рідними та приступити до своїх основних обов’язків. Але у них, як і у нас з вами, ще багато роботи попереду. Шлях до перемоги ще довгий і без конкретної дати завершення, тому кожен на своєму фронті має тримати своє тіло, розум та дух у повній бойовій готовності, щоб кожної миті бути корисним на своєму фронті своїй країні.